Союзное государство: Інструкція з потрапляння до підручника історії (27.09.21 14:15) « Политика Украины | Цензор.НЕТ

Інструкція з потрапляння до підручника історії

"До спільного відання Союзної держави та держав-учасників належать: прийняття в склад Союзної держави інших держав"… "Громадяни держав-учасниць є одночасно громадянами Союзної держави. Ніхто не може стати громадянином Союзної держави без отримання громадянства держави-учасника"… З Договору про створення Союзної держави Росії та Білорусі (1999 рік)

Упродовж тридцяти років Росія безуспішно намагалася повернути Україну в свою так звану «зону впливу» в різних конфігураціях.

Всі українські президенти випробували це на собі. І – втримали державу. Втрималися самі. За одним винятком.

Наразі маємо останню спробу Кремля.

Президент Зеленський має загрозливий шанс увійти в історію як лідер, що поховав зусилля попередників, яких зневажав, і не втримав Українську державу.

Натомість, внаслідок примусової паспортизації РФ громадяни України на Донбасі та в Криму вже перетворилися на «громадян» так званої Союзної держави.

В разі продовження політики спрощеної паспортизації до Союзної держави, навіть не усвідомлюючи цього, можуть потрапити ще тисячі громадян України.

Які згодом опиняться «під захистом» вже навіть не лише Кремля.

Інструкція з потрапляння до підручника історії 01

Фото: REUTERS/Vasily Fedosenko

З самого початку – тобто з кінця 90-х років 20 століття – Союзна держава Росії і Білорусі проєктувалась як потенційно інтеграційна структура на пострадянських теренах.

В ті часи ця модель була маргінальною. Реінтеграція країн СНД здебільшого планувалась через низку інших, подібних до ЄС, структур: Євразійський союз, Єдиний економічний простір, Митний союз. Навіть «ліберальну імперію» обговорювали в часи Ющенка-прем’єра, при Касьянові та Чубайсові в Москві…

Відновлення імперії тими методами не відбулося.

Натомість амбіції Путіна зросли.

Реінтеграція ж Росії як імперії за кримським сценарієм виявилася надо коштовною.

Хоча для цього було написано і попередню, 1993 року, конституцію Росії, і оновлений її текст від 2020 року.

Якщо легітимність анексії Криму майже ніким в світі не визнається – попри навіть страх перед атомною бомбою Росії, — то цей шлях навіть обнуленому Путіну виявився не до снаги.

Тому й знадобився нарешті для «збирача земель русскіх» той притрушений пилом договір про Союзну державу.

І от…

Під час останньої зустрічі Путіна та Лукашенка було не лише погоджено якісь таємні дорожні карти поглибленої інтеграції двох країн.

Було також заплановано на кінець листопада 2021 року остаточне затвердження цього удосконаленого договору про Союзну державу керівними структурами об’єднання.

Але найцікавіше, що нелегітимний, не визнаний світом Лукашенко заявив: справа стосується не лише двох держав.

«Ми тут як бульдозером розчищаємо простір для нашої пострадянської співдружності», — проголосив грандіозність плану Лукашенко.

А що ж. Буквально напередодні 30-річчя ліквідації СРСР (грудень 1991 року, послідовно від 1-го до 26-го числа) затвердження Союзної держави може розглядатись охочими як символічна сатисфакція для Путіна.

Але заява Лукашенка свідчить і про те, що двоє диктаторів не втрачають надії розширити своє коло, не важко здогадатися, ким.

Україною.

І одразу варто уточнити, що навряд вони чекають в компанію демократичну країну з політичним устроєм, який би докорінно відрізнявся від їхнього власного.

Чи вони марять?

Чи в них є хоч найменші підстави сподіватися на повернення України в межі одного контингенту? Та ще й в якомусь прискореному темпі, під їхні дати?

Якщо спиратися на суперпатріотичну риторику Зеленського останніх пів року – жодних підстав у Путіна з Лукашенком розраховувати на Україну немає.

Парад на 30-річчя! Варфоломій в Києві! Закон про мову в дії! «Чому ми не в НАТО?»! Кримська платформа!!!

Але.

Криза Конституційного суду. Параліч судової реформи. Колапс конкурсної системи відбору держслужбовців. Криза енергоринку. Виснаження держкорпорацій-монополістів. Корупція-корупція-корупція – за оцінкою самого (!) Саакашвілі.

Руйнація парламентського процесу через проштовхування беззмістовного закону про олігархів.

Вагнергейт, нарешті…

Зеленський намагається узурпувати владу, щоб стати диктатором і правити вічно, – говорять в опозиції.

В такому разі Зеленський збирається зайняти місце Лукашенка і Путіна як «останнього диктатора Європи»? Жарт.

НЕ жарт — замах на Шефіра.

І на третій день потому – чергове нагадування з Кремля словами Пєскова, що Путін готовий побалакати з Зеленським, якби не впертість Києва в Мінських домовленостях.

Кілька тижнів перед тим, нагадаймо, той же Пєсков також твердив, що Путін готовий говорити з Києвом. Але тоді каменем спотикання озвучувалося питання Криму.

В будь-якому разі складається враження, що Кремль вже сам запрошує Зеленського на переговори, без його попереднього наполягання.

Зрозуміти це можна в контексті згаданого листопадового дедлайну щодо Союзної держави.

А головне – в перспективі міжнародних судових процесів, які близькі до свого завершення з вироками для путінського злочинного режиму.

Процесів, які — якби не зірвана операція проти «вагнерівців» — могли б бути гарантовано доказовими.

Завдяки чому Зеленському й Кулебі не довелось би скаржитись на острах ООН, та й НАТО з ЄС, перед Росією.

Втім, відмивання Путіна все ще не остаточне. Тому «залагодження українського питання» відносно мирним шляхом залишається актуальним для Кремля. На випередження.

Отже, вони поспішають…

І замах на Шефіра в цьому контексті безпосередньо перегукується з «замахом» на самого Лукашенка, «розкритим» російськими спецслужбами в проміжку між апогеєм білоруського протесту та активізацією перемовин про Союзну державу трохи менше року тому…

Власне кажучи, нічого дивного: Кремль заганяє потрібних йому «партнерів» в пастку останнього досяжного інтеграційного формату вже традиційними для нього методами фізичного залякування.

Різниця між Лукашенком та Зеленським з точки зору ефективності плану полягає в різниці реальних політичних моделей України та Білорусі.

За кривавого авторитаризму Лукашенка потрібен лише примус до бажаного рішення його особисто. Все решта всередині країни буде зроблено за його наказом.

У випадку Зеленського ставка на його політичну монополію, зроблена Путіним в 2019 році, виявилася марною через потужну патріотичну українську опозицію.

Хоча сама передвиборча риторика Зеленського обіцяла Путіну досить легкий маневр інтеграції України в Союзну державу через «реінтеграцію» в Україну маріонеткових ОРДЛО.

Але за два з половиною роки маріонеток в український політичний і державний механізм так і не впустили.

Очікувати цього наразі не виглядає реалістичним вже через відверті дії самої Росії (та ж паспортизація, участь українців у виборах в Росії тощо).

Офіційна «п’ята колона Кремля» наразі обезголовлена і паралізована…

Тож Кремлю залишається покладатись на самого Зеленського.

Проте його особистого рішення про будь-які інтеграційні дії недостатні. Можливо, він і прагне до авторитаризму, але ще далекий від результату.

Натомість все в Україні досі залежить від парламенту.

В якому Зе-більшість вже робила узурпаторські спроби, але наразі марно. Втім, деякі підступні заготовки на все ще очікуване майбутнє – як от скорочення депутатського корпусу, референдум про територіальний устрій – було закладено.

І от тепер робиться масована атака на парламент як інститут.

Атака на спікера – за дотримання ним регламенту.

На апарат і досі недоторкане науково-експертне управління – за обстоювання правових позицій в законопроєктах.

На механізм домовленостей лідерів фракцій про порядок розгляду кризових питань – через їхню збалансованість.

На опозицію – за «зловживання правом»! Он як!

І все це – через закон, в який демонстративно не закладено навіть механізмів дії і санкцій для олігархів.

Для олігархів – ні. А для державних інститутів – так.

Нагадаємо, як називається законопроєкт, аби через компетенцію РНБО бути знаряддям в руках президента.

«Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним з надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті».

В тексті законопроєкту нема жодного пояснення, яку загрозу нацбезпеці несуть олігархи, і що таке, власне, надмірний вплив.

Натомість в законі перелічені всі державні стурктури, чиї службовці мають бути покарані – звільнені — за незадекларований контакт з олігархом.

Цей механізм, при повному волюнтаризмові як ідентифікації олігархів, так і контролю означених контактів — несе справжню загрозу нацбезпеці через внесення ідеального хаосу до державних установ.

Що може бути ефективніше для вичищення з державної служби всіх відданих державі людей, ніж звинувачення в небажаному контакті?

Хіба що арешт кількох особливо небезпечних опозиціонерів, давно позбавлених депутатського імунітету, під приводом співучасті в замаху на друга президента…

І навіть не треба уподібнюватись Росії та Білорусі з їхніми драконівськими законами про екстремізм та іноагентів. Все чинно-благородно-антиолігархічно…

Ну, а вже на цьому тлі можна і зустрітися з Путіним.

Отримати від нього тексти рекомендованих законопроєктів – чи то про вибори на Донбасі, чи то про зміни до Конституції.

Або з федералізацією, або й одразу з приєднанням до Союзної держави…

Але не за так, ні, ми ж не лохи!

Обов’язково отримати чергову, — як за Харківських угод, та і раніше, при розділі майна СРСР та Будапештському меморандумі – знижку на газ.

І про підручник історії.

Все починається з теплої ванни. З потреби в другому терміні, — бо ж нема кому завершити задумане найвеличнішим.

Потім виявляється, що до підручника історії потрапляють або «лохи», які про нього за життя навіть не згадували. Або «герострати»…

Натомість тепла ванна – це саме той глечик, в якому варять жабку, аби не дуже вистрибувала.

Добавить комментарий