Ветераны: Доброволець Андрій Лисенко: "Якось ми повернулися, а на "Бутоні" була нормальна "дискотека". Тоді вбили Васю Сліпака" (30.09.21 08:50) « Общество | Цензор.НЕТ

Доброволець Андрій Лисенко: "Якось ми повернулися, а на "Бутоні" була нормальна "дискотека". Тоді вбили Васю Сліпака"

З добровольцем ДУК ПС Андрієм ми розмовляємо в одному з приміщень Палацу Шувалових — історичної пам’ятки міста Тальне. Дерев’яні столики, шкатулки, дзеркало, полиці і тарілки на них – усе це власноруч зроблений подарунок хлопця замку, як називають місцеві палац. Говоримо про війну, спорт, і ручну роботу по дереву — усе те, що не залишає хлопця байдужим. І про дітей, як про майбутнє, яке, на думку Андрія, здебільшого в наших умілих або неумілих руках.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 01

ТРАПЛЯЛОСЯ ТАКЕ, ЩО НАШІ ПУШКИ ЗАЧОХЛЕНІ, ЗБРОЯ В ЗБРОЙНИЦЯХ – А У СЄПАРІВ ВТРАТИ. ЯК ТАК СТАЛОСЯ — БОГ ЙОГО ЗНАЄ!

Я родом із села Лоташеве на Тальнівщині — це 25 км від міста. Все своє життя я займався спортом: боксом, рукопашним боєм, карате і боротьбою, тому в Тальному бував більше, ніж вдома. В школі займався теж усім чим можна, навіть танцями, тільки не книжками (Сміється). А коли її закінчив, ще не знав, чого хочу від цього життя: чи присвятити його спорту, чи обрати якийсь інший фах. В результаті пішов по стежці батька, діда, прадіда – вони були інженерами. Поступив на денну форму в Київську сільгоспакадемію (Національний університет біоресурсів і природокористування ) на факультет механізації сільського господарства. Але мені не вистачало часу на розвиток усіх своїх захоплень, того самого спорту. А ще я не люблю, коли мене зв’язують якісь обставини, – я птаха вільного польоту. Тому я закинув навчання на самому старті. Проте у мене був дуже хороший атестат після школи, прохідний бал по ЗНО теж. І я поступив на заочну форму навчання на бюджет в Умань в агротехнічний коледж (ВСП АТК «УНУС»).

В Умані я познайомився з класними людьми – Вітею Петриченко і Ромою Романюком. Це батьки боксу, які були засновниками на той час міської федерації боксу «Ринг», зараз це боксерський клуб «Арез». І виходило так, що я займався боксом і в Тальному, і в Умані.

У 18 років мені було соромно брати гроші у батьків — і я пішов на неофіційну роботу в один місцевий столярний цех. Там я починав з того, що підмітав на пилорамі, перекладав дошки. Потім у теслярні клепав якісь ящички. Поступово мені почало подобатися, що люди роблять власноруч речі, які можна використати в побуті: столи, ліжка. Я хотів теж опанувати це ремесло і потроху вчився. І поки я здобував освіту техніка-механіка сільського господарства, паралельно став столяром-теслею і вчився різьби по дереву. Я пройшов весь шлях від прибиральника на пилорамі до людини, яка загортає у плівку готовий дерев’яний виріб, який зробила сама.

І весь цей час у спорті я готувався до більш-менш професійних боїв. Але перед тим ще пішов в армію на строкову службу. Це був 2012 рік. Я служив в 47 полку спецпризначення «Тигр». Не пишаюся його присутністю на Майдані. І хоча мене там не було, я звільнився зі служби у квітні 2013 року, я знав багатьох спеців, які були по інший бік барикад.

Взагалі щодо армії я сильно хотів у морську піхоту або ДШВ, але «покупець», тобто людина, що формує склад новобранців, вже поїхав разом з хлопцями у ці підрозділи. І я просидів на розподільчому пункті понад два тижні. У мене там ледь дах не поїхав. Якось я підійшов до незнайомого дядька у чорній формі з написом «Спецназ» на спині. Це був майор Пштика, як потім виявилось, дуже вольова людина. З ним ми провели співбесіду і він узяв мене в свій підрозділ. Коли передивлявся мою особову справу, побачив купу моїх грамот, які відправляв спорткомітет, і сказав, щоб я написав розписку, що ні з ким не буду битися. Але сталося так, що на другий день КМБ якийсь сержант почав розмахувати рукавицями, тобто, зазивати молодь, хто готовий з ним побоксувати. Я побачив це і зрозумів, що він взагалі хлопчик в цьому плані — і просто понтується. Пішов з ним позмагатись – і він один раз получив рукавицею в «дзьоба», потім другий – після чого почав кидатися до мене битися. В результаті у цього сержанта зламаний ніс і поганий настрій. Він написав на мене доповідну записку і віддав її командиру навчального підрозділу, тобто начальнику фізпідготовки і спорту полка. На що командир сказав мені, що, хлопче, ти наказаний – і відправив мене у РБМТЗ (Рота бойового матеріального і технічного забезпечення). Я вирішив, що все — пропала моя служба у спецназі, приїду додому з орденом «Доглядав оленів» (Сміється). Але, як виявилося, в РБМТЗ на той час був найбільша спортивна зала. Людей було мало, а казарма така чимала, як скрізь. Тобто усе вільне місце було забите спортінвентарем, плюс там був хороший спортивний мат. Коли я прийшов у цей спортзал, побачив, що на маті сидить полковник з пацанами і кожного по черзі кличе до себе, щоб боротися. Я думав, що мене наказали, а мене взяли у спортивний взвод. Поки товариші, з якими я приїхав з розподільчого пункту, піднімали бєрцами пилюку на плацу, я боровся в залі. В такому темпі і минула майже вся моя служба.

Потім ми поїхали в Судак – готувалися захищати полк на усяких змаганнях з рукопашного бою, триборства. На нас вдягали полковничі кітелі — і ми за полковників відпрацьовували на перевірках. Пам’ятаю, я ще питав, що, товариш полковник, а як я буду у вашому кітелі здавати, тим більше, що камера знімає? У мене «кабіна» на вашу геть зовсім не капає (Обличчя не схоже). А він мені, що ми тебе зі спини знімемо — і все буде нормально. В такому плані проходив і захист полкового стягу. Це мало відбуватися два рази на рік. Молодий призов, який відпускав старий додому, мусив захистити честь бойового прапора — здавали все, що можна. Я за цю перевірку отримав звання старшого солдата, був кращим снайпером полку. Тобто регалій багато – усе не перелічиш. Такий класний, аж сам у себе закохуюсь (Сміється). Звісно, я брав участь і у службі полка.

Коли я звільнився з армії, поновився в технікумі. А по закінченні шукав роботу. Мій товариш саме відкривав столярний цех – і я знову почав працювати за спеціальністю, яка мені лежала до душі. Плюс в тому, що це не був якийсь дядя, перед яким треба було відчитуватися. Ми до 5 годин вечора працювали вдвох, а потім товариш йшов додому, а я до середини ночі міг сидіти над виробами далі. Але почалася війна. Люди перестали купувати дорогі дерев’яні речі. Цех закрився. Багато часу в той період займали тренування, і ще ми з моїм товаришем допомагали в забезпеченні підрозділу ДУК ПС, а точніше п’ятого батальйону, декого з підрозділу снайперів «Браконьєри».

Потім у мене була поразка в спорті. Це був перший професійний бій у змішаних єдиноборствах. Він відбувався у Тальному. Мій суперник був вже майстром спорту. Щоб переключитися, я пішов на вишкіл для молоді, який організовував 5 бат ДУКу. Після нього повернувся в місто. В той момент спортклуб, в якому я тренувався, їхав в Одесу на Кубок світу з карате. Тренер запропонував мені поїхати з ними туристом. Але в результаті сталося так, що я виступав у двох категоріях за дві країни: Україну і Молдову. Взяв третє місце за Україну.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 02

На змаганнях були ще хлопці з мого села – Ярик Поліщук і Ваня Коротченко. Коли я був студентом, вдома пробував привчати молодь до спорту. І оці хлопці ходили ще зовсім маленькими займатися до мене, але їх понесло далі, тобто зачепив спорт — і вони виросли такими моцними кабанами. Чого я так їх називаю? Бо завжди казав їм, що ти — вепр, ти — дика скажена істота, ти зараз підеш і розірвеш супротивника. Так і було на змаганнях: лусь, луп, 13 секунд – і Ярик підняв медаль.

Щодо слова «Вепр» — це був мій позивний у батальйоні. На КМБ я їхав без бороди, а коли ми мали вибирати позивний, я не міг довго його придумати. Вирішив, що буду Веприком. Питають, а чого Веприк. Кажу, що за пару тижнів побачите. Хлопці махнули рукою, подумали, що, ага, черговий Бог війни приїхав (Сміється). Але у мене якось так фізіологічно склалось, що дуже швидко росте волосся. І через деякий час борода розповсюджується на все обличчя і росте ледь не з очей. А якщо ще поголити голову наголо, або ірокез зробити – тоді всі погоджуються, що ти дійсно не схожий на того милого хлопчика, який спочатку приїхав на КМБ (Сміється).

Коли я повернувся зі змагань, вирішив їхати на війну. Зателефонував до знайомого і сказав, що поїхали — постріляємо. В 16 році ще була можливість просто поїхати на Схід. Але в п’ятому баті, щоб поїхати на передову, треба було бути зразковим воїном. Пройти відбір. Бо навіть на КМБ була група до 30 чоловік, а до краю з помітками в особовій справі «пройшов, витримав» дійшло четверо.

На передок я поїхав на початку травня. Збирався на шахту «Бутівка». Приїхав у Дніпро, там був такий волонтер Льоня Краснопольський. Ми до нього заїхали, переночували і дізналися, що не попадемо на шахту — там великі втрати. І дядьки з серйозними погонами б’ють по шапці усіх тих, хто там не має бути. Ми поїхали в місце, де було спокійніше на той час, в селище Луганське — це дебальцевський напрямок, на позицію «Бутон».

В періоди затишшя ми укріплялись там по повній. І я ніколи не забуду дебальцевської землі. Вона, по-перше, утрамбована, наче там БТРами їздили вздовж і поперек, по-друге, це якась карамелізована глина з будівельним сміттям. Не знаю, якою лопатою її можна вгризти. Я бив це все кайлом. Від цього навкруги було багато пилу, а у мене досить сильний хутровий покров по всьому тілу. Від спеки я закочував штани, і пил осідав на мені. Блізнєц, командир мого взводу, подивився на мене і одному товаришу тикає пальцем в мій бік зі словами: «Дивись, дивись, воно трансформується» (Сміється). А я від цього сантиметрового шару пилюки ставав дійсно схожим на дикого кабанчика. Тільки бивня ліпи – і можна на бойню відправляти (Сміється). Після того до мене остаточно прилип позивний Вепр. І коли я повернувся додому і продовжив займатися якимись художніми виробами, довго не думав про назву — звучало це, як майстерня по дереву «Веприк».

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 03

На Сході ОБСЄ дивилися скрізь пальці на те, що по нас стріляють, а от нам типу не можна було відповідати. Проте траплялося таке, що наші пушки зачохлені, зброя в збройницях – а у сєпарів втрати. Як так сталося — Бог його знає (Сміється). Коротше, я був змушений час від часу від’їжджати з позицій з певною «миротворчою» місією (Сміється). І одного разу, коли ми з такої от місії поверталися, виявилося, що на «Бутоні» була нормальна «дискотека». Тоді вбили Васю Сліпака. Ми з ним спали на сусідніх койках. Він був здоровенним дядьком, за яким тягнувся потужний енергетичний шлейф — Вася був енергодонором для всієї позиції. В той день нас не пустили на «Бутон» ЗСУшники, сказали, що, з огляду на  втрати, туди приїхало керівництво. А нас, добровольців, там взагалі б не мало бути, як і наших позицій. Ми приїхали в Луганське з надією попасти все ж таки на передову. І там побачили пакет з Васею. У мене трохи «здерло шапку з голови» від усвідомлення того, що трапилось, тобто це було великим шоком. Далі ми чекали, що через деякий час за нами виїдуть і заберуть на позиції, але цього не трапилось. Ми від’їхали до Бахмуту. А вже за декілька днів мені подзвонили з університету, що я маю завезти документи, прийти на співбесіду і на вступні іспити. Я поступав в Уманський національний університет садівництва. З огляду на це, мав деякий час знаходитись в Умані. В результаті пройшов на два чи три факультети, але мій вибір впав на інженерно-технічний факультет харчових технологій.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 04

ЗАРАЗ Є КУПА СТАНКІВ, ЯКІ ОБРОБЛЯЮТЬ ДЕРЕВО, А ОТ ВИРОБІВ РУЧНОЇ РОБОТИ НЕ ТАК БАГАТО. ТЕ, ЩО РОБЛЮ Я Й ІНШІ В ЦІЙ СФЕРІ – ЦЕ МИСТЕЦТВО, ЯКЕ В УКРАЇНІ ПРАКТИЧНО ВИМЕРЛО.

Знову стало питання, як заробляти на життя — і я влаштувався працювати менеджером на завод «Мікоген». Продовжував допомагати своєму підрозділу. А бувало, що за мною заїжджали хлопці і на декілька днів або тиждень я їхав, так би мовити, «на відпочинок» на Схід. Я не міг це просто кинути, бо можна поїхати з війни, але війна все одно залишиться в тобі. Це ніби наркотик і позбутися цього неможливо. Університет, роботу і поїздки на фронт, у мене була скажена завантаженість. До навчання я ставився серйозно — розумів, якщо не буде знань, а буде лише диплом, то мені на першій же роботі за спеціальністю скажуть, що, хлопче, візьми свій диплом, поїдь додому і поріж на ньому сала.

В Умані я почав також займатися столяркою, але у мене не зрослося з місцевими роботодавцями — і я повернувся назад у Тальне. Проте не сам, а вже з дружиною Олею. Зараз у нас є син Дмитрик.

В Тальному я зайнявся столяркою, тренуваннями. Але якось поранив фрезою 4 пальці. Я працював, як кажуть, «на дядю», не оформлений – і через цю травму втратив здатність працювати на півтора місяця. Сидів на знеболюючих. Якось прийшов до роботодавця і сказав, що поки я не можу працювати, дай мені хоч на бинта. А він, що я б тобі дав, але ж ти у мене не оформлений.

Поки чекав на відновлення руки, одного разу мені примарилися три постаті, які мене сварили, що я не так працюю з деревом, дарма його вбиваю, а можу зробити набагато краще. Чи то був вже глюк від препаратів, чи видіння – не знаю, проте це засіло мені в голові.

Коли загоїлась рука, я пішов працювати на цукровий завод у Тальному. Слюсарем. Там у мене були денна, нічна зміни, а потім два вихідних — тобто багато вільного часу. І я повернувся до того, що треба займатись різьбою по дереву. Я виготовив собі сам стамески, різці, лобзики тобто різний ручний інструмент. Максимальним краєм мого технічного забезпечення є токарний станок, який зроблено з двох швейних машинок і велосипеда. Він належить моєму товаришу. У нього він просто стояв і припадав пилюкою — і я взяв його у використання. Тарілки, ніжки для столів – усе це точиться на цьому станку.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 05

Я постійно вчуся і вдосконалююсь: перелопатив гори літератури, кілометри відеоуроків в ютубі, інформації в тематичних фейсбук-групах. Але я не вважаю себе художником, швидше прогресивним учнем. Мені шкода, що це ремесло зникає. Зараз є купа станків, які обробляють дерево, а от виробів ручної роботи не так багато. Те, що роблю я й інші в цій сфері, – це мистецтво, яке в Україні практично вимерло.

Для мене важливо, що ця творчість розвиває мою душу, заставляє мене читати, дає якийсь стимул ставити перед собою цілі. Я ще не досягнув того рівня майстерності, який сам собі заклав, – тому є куди рухатися. В фейсбуці є один майстер зі Львова. Він робить неймовірно красиві речі і я ставлю перед собою планку дорости до нього, потім вище за нього, далі «з’їсти» цього майстра (Сміється). Якщо солдат не хоче виграти війну – немає чого брати в руки автомат. Якщо боксер не хоче стати чемпіоном – це турист, а не боксер. Те саме і з мистецтвом.

Зараз у мене є експозиція в нашому тальнівському замку (Палац графа Шувалова). А передісторія того, як сюди потрапили мої вироби, така: один дядько спитав мене, чи я зможу відреставрувати столика. Я погодився, але столик був у дуже поганому стані — його з’їли терміти. І він тиждень у мене пролежав під клеями і пропитками. В результаті тепер цей предмет являє собою мішок з клеєм, який загус, але зовні він дуже нагадує стола (Сміється). Але суть в тому, що саме він чомусь асоціювався у мене з замком. І поки я над нам працював, виникло бажання зробити щось для замку. За прототипом того стола я зробив ще три і віддав їх на експозицію.

Взагалі, багато чого з моїх виробів — мій подарунок цій історичній будівлі. Але дещо з речей просто не забрали клієнти. Це ті випадки, коли людина дуже хотіла щось класне, але задарма, а ще краще, щоб я ще й доплатив (Сміється).

Цікаво, що коли в замку вже був мій невеликий доробок, сюди потрапив хтось з місцевої влади. До того моменту ніхто не говорив про те, що ця будівля буде реставруватися. Не хочу називати себе якимось детонатором — ніби після цього почалася увага до замку. Але, можливо, це було для влади якимось таким «мозолем», що якийсь там хлопчик щось робить, а ми такі важні державні мужі лише колупаємось в носі і розповідаємо, які ми класні.

Я вважаю замок місцем сили. Коли пішла мова про його реставрацію, рахували, що на його відновлення треба чимало мільйонів. І я поставив собі за мету його меблювати. Якщо відродження інтер’єру коштує купу грошей, я зроблю його набагато дешевше. І ці гроші залишаться в Україні.

Справжні художні вироби потребують натхнення. Тому я і роблю їх зараз суто тоді, коли воно приходить. Якось я прокинувся о 3 годині ночі — сон не йшов. Спустився в гараж, а там лежать якісь дрова. І все закінчилось тим, що я сів за стіл, а о 7 годині вечора почав фарбувати готове дзеркало. Відсидів спину від шиї аж до п’яток, але отримав результат. А от шаховий столик я робив потроху впродовж двох місяців. Бо по-іншому не йшло. Творчість – процес неконтрольований.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 06

Я намагаюся не робити замовлення, а продавати готові вироби. Так набагато зручніше. Окрім того, що замовники не зникають, у мене ще й немає поставлених часових рамок. Бо рамки часто означають шаблонність. І в принципі, я не дуже розраховую на те, що буду продавати свої вироби. Тобто я не отримую від цього великого фінансового прибутку. Знайдеться клієнт – добре. А так нехай воно буде в доробку. Хоча є люди, які все одно щось замовляють.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 07

Щодо візерунків на виробах у мене був період часу, коли я сильно заглибився у слов’янську міфологію. Мені ближче до душі стара віра, язичницька, яка була зруйнована християнством. І в своїх роботах я почав використовувати рунічні символи.

Я хочу зробити в Тальному художню школу для дітей, але щоб це не був гурток при якомусь навчальному закладі, куди будуть гнати усіх підряд. Важливо, щоб дитині це ремесло подобалося. Якщо років з 10 почати вчитися обробляти дерево, до закінчення школи ми вже матимемо майстра. На той момент він знатиме від чого йому відштовхуватися, тобто зможе порахувати, що ось це вартість заготовки, це вартість моєї роботи і так далі. Ну і в принципі можна самому собі робити меблі — і не купляти їх за чималі гроші. Це називається економічна самостійність. Я вважаю, якщо так виховувати дітей, – в майбутньому ми матимемо інше суспільство.

Доброволець Андрій Лисенко: Якось ми повернулися, а на Бутоні була нормальна дискотека. Тоді вбили Васю Сліпака 08

Якщо хоча б одну дитину уроки наштовхнуть на те, що це класне ремесло – це буде невеличкий плюсик в мою особову справу десь там перед богами. Тобто якщо моя творчість сформує чиєсь майбутнє, а, можливо, відведе людину від хибного шляху, — значить, я роблю це не дарма. Це і буде моєю великою перемогою.

Добавить комментарий